«Де скарб ваш, там буде і серце ваше»


 Усі народи, які ставали на шлях капіталістичного розвитку, знають цей період. Одні пройшли його у XVI—XVIII ст., інші пізніше, треті проходять зараз. Четверті, як ми, повертаються до нього вдруге, переживши спершу всі «пекельні муки» побудови богоборчого «раю на землі». Проте економічні досягнення та соціальна захищеність розвинутих країн не вирішує проблеми бездуховності й падіння моралі. Та й у соціально-економічній сфері далеко не все так благополучно: темпи зростання економіки набагато нижчі, ніж в азіатських країнах, а нові члени ЄС, особливо Прибалтика і Болгарія, зіткнулися з катастрофічним скороченням населення, набагато більшим, ніж у країнах СНД (окрім Грузії). Якщо так піде й далі, до 2050 р. у цих країнах буде жити людей менше, ніж століттям раніше. Знову, як і після Першої світової війни, заговорили про «занепад Європи». Соціологи, економісти, політологи шукають причини, як Європа «дійшла до такого життя».

 

А причину треба шукати у словах Спасителя, сказаних дві тисячі років тому: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль та іржа точать і де злодії підкопують і крадуть. Збирайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа не точать і де злодії не підкопують і не крадуть, бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6: 19–21). Масовий відхід від релігії в європейських країнах, всепоглинаючий гедонізм та прагнення до нестримного споживання — результат забуття цієї заповіді. Перехід до споживчої моделі суспільства характерний і для України.

Все це викликає занепокоєння у діячів Церкви. Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил у травні 2010 р. говорив в інтерв’ю грецькій газеті «Віма»: «Деякі проблеми є загальними для всієї Європи: це проблеми економічної нерівності, несправедливості, труднощі міжетнічних і міжрелігійних відносин. Нам також доводиться мати справу зі всезростаючим у суспільстві культом задоволень і нестримного споживання, який нерідко підштовхує людей до нечесного або навіть злочинного способу життя. Загальною для всіх нас проблемою є і пропаганда войовничого секуляризму, що прагне видалити із суспільного життя будь-яку присутність Церкви та підкреслено відрікається від християнських коренів нашої цивілізації. Стикаємося ми і з поширенням, — яке подекуди переходить у нав’язування  — аморальних та згубних явищ, що повстають проти самої природи сім’ї та шлюбу. Однак ми не сумніваємося, що молитвами всіх вірних, молитвами всіх святих, які предстоять престолу Божому на Небесах, Церква буде продовжувати виконувати своє призначення — звіщати слово Боже і вести людей до спасіння».

Зміна парадигми розвитку від споживчої моделі до пріоритету духовних цінностей, від постійно зростаючої  конкуренції (при всій її важливості для збалансованого економічного розвитку) до більш солідарної моделі поведінки — особливо важливі для нас сьогодні. Адже в соціальній захищеності (але не в духовності) Західна Європа пішла вперед.

Високу етику протестантського буржуа з його «мирським аскетизмом» цілком можна застосовути й до православних підприємців рубежу ХIХ–ХХ ст. Вивчаючи це явище, зустрічаєш незліченні приклади служіння бізнесменів суспільству. Іван Ситін, Козьма Солдатенков, Сава Мамонтов, Олександр Половцев, Третьякови, Щукіни, Морозови та інші жертвували мільйонні суми, будували музеї, яким дарували свої багатющі колекції; засновували й утримували видавництва, театри, бібліотеки; піклуючись про природу, створювали заповідники, насаджували парки й ботанічні сади. Але найбільше заслуговують згадки пожертвування на соціальні потреби — лікарні, школи, богадільні. Крім великих, благодійністю займалися і підприємці середньої руки, причому навіть у найвіддаленіших куточках країни. Взяти, приміром, м. Бердськ неподалік від Новосибірська. Багатьом чоловікам воно знайоме за маркою електробритв, які випускають там. Сто років тому це було велике торгове село, один із сільськогосподарських центрів Західного Сибіру. Місцевий купець Володимир Олександрович Горохов утримував тут оснащений за останнім словом техніки млин, продукція якого в 1909 р. виграла малу золоту медаль на Всесвітній виставці в Парижі. Підприємець встановив для сотні своїх робочих восьмигодинний робочий день, побудував медпункт, аптеку, церковнопарафіяльне училище та дитячу колонію для фізично ослаблених дітей. Було споруджено Гороховський народний дім з двома залами — під бібліотеку і під глядацький зал, де ставилися спектаклі. У ремісничій школі, оснащеній різними верстатами, «кувалися кадри» для млина та буксирних пароплавів фірми. Горохов активно сприяв і допоміг в реконструкції місцевого Стрітенського храму. У 2008 р. в затопленій зоні Новосибірського водосховища під час спаду води були виявлені останки В. О. Горохова та перепоховані на території храму на честь Преображення Господнього м. Бердська.

«Перелік імен російських меценатів дуже широкий, — пишеться у статті «Історія меценатства на Русі. Православне меценатство» на сайті Російського клубу православних меценатів (http://rkpm.ru/content/view/132/55/), — тому неможливо згадати всіх російських купців і промисловців, дворян, які витрачали власні кошти на науку, мистецтво, благодійність, не думаючи про прибуток. Нам залишається лише дивуватися, як тільки «бізнесмени» межі XIX–ХХ ст. могли і встигали займатися справами фірми та меценатством. Разом з тим необхідно пам’ятати, що меценатством займалися люди абсолютно різні за складом характеру (Третьяков та Микола Рябушинський, Штігліц і Мамонтов), але вони ставили перед собою єдину ідею — процвітання Росії».

На території України подібних підприємців було чимало, достатньо згадати імена Миколи Терещенка та його брата Федора — найбагатших цукрозаводчиків. Їм ми зобов’язані неоціненними художніми колекціями, з яких складається Музей російського мистецтва. Він починався з приватної колекції Федора Терещенка. Микола, крім того, побудував та утримував у Києві безкоштовну лікарню для чорноробочих (дитяча лікарня № 14 біля Повітрофлотського мосту), нічліжний та пологовий притулок, давав гроші на будівництво корпусів КПІ. Багато в чому завдячуючи йому історик Києва Віталій Ковалинський зміг написати («Дзеркало Тижня» № 50 (63), 16–22 грудня 1995 р.): «Наприкінці XIX — на початку ХХ століття в колишній Російській імперії не було, за свідченням сучасників, іншого міста, де громадська благодійність була б так розвинена, як у Києві. Тут діяли близько ста різних опікунств, комітетів і товариств благодійної спрямованості, які займалися допомогою малозабезпеченим верствам населення. Існували безкоштовні нічліжні притулки та богадільні для людей похилого віку, будинки працелюбності, їдальні дешевих обідів, будинки дешевих квартир тощо».

Великий внесок у цю славу міста зробив Богдан Ханенко, чия археологічна колекція стала першоосновою Міського музею — предтечі Національного художнього музею. Величезні художні колекції Ханенка та Василя Щавинського становлять основу сучасного Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Вклад Ханенків у справу заснування комерційної освіти в Києві, облаштування шкіл для жінок просто неоціненний.

З меценатів інших міст не можна не згадати Олексія Алчевського, творця першого в Росії акціонерного іпотечного банку в Харкові та фінансово-промислової групи з вуглевидобутку та металургії в Донбасі. Він також займався широкою громадською та культурно-просвітницькою діяльністю, на власні кошти будував церкви, лікарні, школи.

Син селянина, Іван Герасимович Харитоненко, ставши з Божою допомогою одним з найбільших російських цукрозаводчиків, зайнявся щедрою благодійною діяльністю. Ось приклади: сотні тисяч карбованців жертвував на будівництво й утримання дитячого притулку, на облаштування гуртожитку для студентів Харківського університету, на інші навчальні заклади та благодійні установи. На будівництво церкви в с. Нижній Сироватці дав 70 тисяч карбованців. Він призначав значні пенсії осиротілим сім’ям осіб, які служили в його маєтках, влаштував безкоштовну медичну допомогу бідним м. Суми. За допомогою парафіяльних священиків він роздавав бідним до 200 карбованців щомісяця. За кілька днів до смерті, що настала 30 листопада 1891 р., І. Г. Харитоненко пише заповіт, в якому намагається нікого не обійти увагою. Задонському і Коренівському монастирям та всім церквам м. Суми він заповів по одній тисячі карбованців, для розширення та покращення богадільні при кладовищенській церкві — 10 тисяч карбованців. Синові він наказав посприяти реставрації ікони Божої Матері «Знамення» та влаштувати в м. Суми дитячу лікарню та кадетський корпус (що обійшовся в півтора мільйона карбованців).

У його сина Павла Харитоненка у 1914 р. статки сягли 60 мільйонів карбованців, земельні володіння — понад 56 тисяч десятин (не рахуючи орендованих). Він зібрав одну з найбагатших у Росії колекцій живопису; живучи переважно в Москві, очолював московське відділення Російського музичного товариства. У Києві фінансував будівництво пам’ятника Богдану Хмельницькому. У Сумах він побудував міст через р. Сумку, жертвував навчальним закладам і церквам, оплачував навчання студентів-українців у Московській консерваторії.

Зараз меценатство в Україні відроджується, хоч і далеко йому поки що до зразків столітньої давнини. І головне, щоб багаті пам’ятали, чим є для них благодійність: «Хто благодіє бідному, дає в борг Господу, і Він воздасть йому за благодіяння його» (Притч. 19: 17).

 

Володимир Моїсеєнко

 

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s