Давати дитині правильні орієнтири та покладатися на Бога


Розпочинається новий навчальний рік, і перед багатьма православними сім’ями виникає проблема перебування їхніх чад у світському шкільному середовищі, де не дотримуються постів та не відзначають церковних свят. Як дитині адаптуватися у школі, щоб не набути репутації «білої ворони» й не стати ізгоєм? Як правильно спілкуватися з однокласниками? Як батьки можуть допомогти своїм воцерковленим дітям навчитися жити в нецерковному середовищі без шкоди для душі? На ці та інші запитання відповідають батьки, які вже мають такий досвід.

Це подружжя Білецьких — Максим, учитель фізики та астрономії спеціалізованої школи № 17, верстальник Видавничого відділу Київської Митрополії УПЦ, і його дружина Мирослава, провідний науковий співробітник музею історії Києва, яка працювала викладачем української мови та літератури у школі № 96.

У сім’ї Білецьких старша донька, Марія, 17 років, уже закінчила середню школу, а молодший син Кирило перейшов у 4‑й клас.

 

— З якими труднощами стикається православна родина, віддаючи дитину до звичайної світської школи?

МИРОСЛАВА:

— Досвід нашої сім’ї та наших друзів свідчить про те, що занепокоєння церковних батьків часто буває марним. Наприклад, знайомі нам віруючі люди дуже боялися віддавати дитину в садочок, але ситуація була безвихідною. Вони привели свою дитину у звичайний дитячий садок, і того ж дня ввечері вихователька їм сказала: «У нас різні діти були, але такої, як у вас, не було ніколи — агресивна, складна дитина, як же ви її виховуєте?».

Не думаю, що Православ’я саме по собі є захистом для дітей від якихось поганих звичок, вад, нахилів. Наші діти такі ж, як і інші. Тому, коли ми віддаємо дитину до звичайної школи, вона опиняється серед дуже різних дітей — слухняних і неслухняних, тихих і пустунів, вихованих і не дуже.

У нашої сім’ї є різнобічний досвід. Коли ми віддавали Марійку до школи, проблема світської школи здавалася нам дуже гострою. Тоді я, наприклад, вважала, що в домі не повинно бути телевізора, оскільки він може чинити негативний вплив на ще несформовану особистість. На щастя, чоловік набагато розумніше підійшов до цього питання. Він сказав: «Як почуватиметься дитина, яка не дивиться телепрограм, як вона спілкуватиметься з однокласниками?». Я потім зрозуміла, що це теж важливо. Дійсно, дитина, яка перебуває тільки у своєму середовищі, стикається з непорозумінням з боку однолітків, у неї виникають певні комплекси. Дорослий не завжди може впоратися з подібними проблемами, а дитині це ще важче.

МАКСИМ:

— Почну трохи здалеку. Колись, на зорі своєї учительської діяльності, я мріяв, як було б добре, якби в Києві існувала хоча б одна православна школа, тобто, школа для дітей з православних сімей, яка, як мінімум, могла б працювати за православним календарем, щоб у свята були вихідні, відповідно піст і т. д. Але за багато років роботи в школі та спілкування зі своїми дітьми я прийшов до висновку, що, напевно, не варто робити православних шкіл взагалі, принаймні, саме такої вузької спрямованості, тому що ми не зможемо дитину все життя — школа, інститут, робота — вести за руку, створювати їй штучні, тепличні умови. Перебуваючи в природних умовах звичайної світської середньої школи, дитина одночасно отримує духовну інформацію в сім’ї. Це ще краще, ніж наявність суто православної школи, тому що будь-який різкий перехід — травма для дитини, а в разі ускладнень він взагалі може зламати або вбити морально. Коли все йде природно, і результат виходить природний. Наше завдання — непомітно звертати увагу дитини на те, що школа, куди вона ходить, суспільство, де часто буває, влаштовані не зовсім так, як хотілося б, але з цим доводиться якщо не миритися, то, принаймні, уживатися й рахуватися. І тому мені здається, що саме врахування і того й іншого повинно привести до кращого результату.

 

— Які, на ваш погляд, шляхи подолання проблем, коли православна дитина перебуває в неправославному середовищі?

МИРОСЛАВА:

— Для початку зауважу: в яку б школу батьки не віддавали своє чадо, їм потрібно бути готовими до того, що дитячим проблемам слід приділяти дуже багато уваги. Згадайте перші дні життя вашого малюка і зворушливу турботу про нього. Адже ситуація багато в чому схожа. Вона ж повториться і при переході до старшої школи. Сім’я повинна стати «єдиною командою», і дорослі не мають права відмахуватися від «цих незначних дитячих тривог». Ось ваша дитина приходить зі школи і розповідає, що, на думку її нових друзів, добре, а що — погано. І тут дуже важливо розставити правильні акценти, пояснити, чому «наша сімейна» точка зору відрізняється від точки зору інших. Звичайно, ми ніяк не можемо вплинути на думку друзів, адже діти виносять свої переконання з сім’ї. І найцікавіше, що зовсім не православність тут є визначальним фактором. Наприклад, саме православна дівчинка якось заявила, що на «Запорожці» їздити соромно. Хоча відразу ж погодилася і з моїм доказом, що соромно красти або брехати, а не їздити на машині якоїсь марки. Думаю, і моя дитина говорить щось подібне, коли я не чую. Але головне, щоб вона завжди чітко знала та розуміла точку зору своїх батьків.

Окрім цього, я б радила дуже серйозно поставитися до вибору першого учителя, а не школи. Саме йому ми віддаємо свою дитину, і саме його (педагога) погляди будуть більше, ніж наші, впливати на формування особистості. У цьому плані нашій сім’ї дуже пощастило. Не можна сказати, що у нас не було ніяких проблем щодо адаптації дітей, але, на щастя, наші діти досить сильні особистості, вони самостійно багато подолали. У дочки було більше проблем, син легше уживається з однолітками.

МАКСИМ:

— Ні в старшої дитини, ні у молодшої суто релігійних труднощів не виникало ніколи. Психологічні, соціальні проблеми — звичайно. Але навряд чи вони пов’язані з релігійними поглядами.

 

— Церковні свята та навчальний процес — як правильно вирішити таке питання?

МАКСИМ:

— Спілкуючись зі своїми дітьми та з іншими дітьми у школі, я дійшов висновку, що ні в якому разі не можна примушувати дитину відвідувати церковну службу, чи то неділя, чи то робочий день. Швидше навпаки — відвідування служби в будь-який день для дитини, з одного боку, має бути честю, а з іншого — заслуженою нагородою. І старшій, Марійці, я завжди говорив: «Я абсолютно не проти, якщо ти в робочий день замість уроків підеш на службу». Природна річ, пропущений день у школі потрібно відпрацювати — матеріал освоїти самостійно, можливо, звернутися до учителя. Хоча учитель не зобов’язаний додатково працювати з нашими дітьми, які, власне, пропустили заняття з релігійних мотивів. У цьому розумінні я намагався дітям надавати повну свободу. Що стосується інших дітей, то, коли вони намагаються виправдати незроблене домашнє завдання релігійним святом, перше питання, яке я ставлю в такому разі — чи були він чи вона вчора ввечері і сьогодні вранці на службі? У відповідь — найчастіше мовчання і подив у очах.

 

— Іноді діти з церковних сімей поводяться демонстративно, підкреслюючи свою відмінність, свідомо протиставляючи себе однокласникам. Що робити батькам?

МАКСИМ:

— Наскільки я знаю, у наших дітей такого не траплялося. Вважаю, що подібного у жодному разі не можна підтримувати. Спаситель говорить про те, що будь-яке добро: і піст, і молитва — повинні бути таємними.

 

— Як пояснити дитині протиріччя між теорією еволюції, яку вчать у школі, та православним поглядом на створення світу?

МИРОСЛАВА:

— Діти з самого раннього віку досить скептично ставилися до теорії Дарвіна, оскільки у нас в сім’ї це завжди було предметом жартів. Маша дуже веселилася, коли у школі говорили про мавпу як про предка людини, ні про який шок не було навіть і мови.

МАКСИМ:

— У цьому зв’язку доречно згадати жарт на диспуті з Луначарським, коли опонент відповів йому, що не заперечує, якщо Анатолій Васильович походить від мавпи, мовляв, йому краще знати своїх предків.

— Як знайти золотий шлях — дотримуватися сімейних традицій і не бути ізгоєм у школі?

МИРОСЛАВА:

— Мені пригадується така ситуація: у моєї колеги в класі, де вона викладала, дівчинці забороняли носити брюки — батьки-неофіти всіляко підкреслювали її відмінність. Ті труднощі, з якими стикалася їхня донька, тільки зайвий раз переконували їх у тому, що вони на правильному шляху. Дівчинка сприймала усе це дуже болісно. Однокласники не сприймали її і досить жорстоко (як це вміють діти) знущалися над нею. На щастя, дівчинка виявилася сильною особистістю, і їй вдалося встояти.

Але навіщо ж ставити дітей у такі жорсткі умови? Ми ж самі на світську роботу в хустках не ходимо. А якщо на роботі виникають труднощі, просто звільняємося. Діти ж позбавлені такої можливості й переживають все значно глибше. Смирення — це те, що можна сприйняти зі світом, а якщо щось сприймається як знущання, приниження, — без цього краще обійтися. Не всякий дорослий винесе те, з чим іноді з волі занадто «благочестивих» батьків доводиться стикатися дитині.

 

— Чи не сформуються у дитини подвійні стандарти: у сім’ї — одне, у школі — інше? Адже так і до роздвоєння особистості недалеко… Крім того, дитина може заявити, що їй з однолітками краще, і вона не піде більше до церкви.

МИРОСЛАВА:

— Якщо батьки заганяють дітей у глухий кут, то рано чи пізно вони ламаються. Років у 12–14 діти починають бунтувати, і цей бунт не на користь батьків. Батьки повинні допомогти дитині зрозуміти: у нас вдома ось так, у школі — інакше. Звичайно, треба шукати компроміси, але найголовніше — дитина не повинна боятися того, що вона дивиться на світ так, а її однокласники — по‑іншому. Це не означає, що хтось кращий, а хтось гірший, ми різні, але це не предмет конфлікту, сварок та ворожнечі. Самим батькам дуже важливо знати коло спілкування своєї дитини, сім’ї її друзів, знайомих. Нехай її друзі й не поділяють православних поглядів вашої сім’ї, але цілком можуть погодитися, що ви, як мінімум, маєте на це право.

 

— А як бути зі святкуванням у школі Нового року під час Різдвяного посту, Дня закоханих, хелловіна тощо?

МИРОСЛАВА:

— Перш за все, необхідно пояснити дитині, що саме «святкується». Навіть якщо вона відразу і не погодиться, засмутиться, поплаче, але потім, з вашою допомогою, зрозуміє обов’язково. Іноді діти не сприймають аргументів батьків, думка однолітків для них важливіша. Можливо, дитина все ж таки піде на цю вечірку, але буде знати, що батьки проти, тим більше якщо вони акцентують на цьому увагу. Вона стане відчувати провину, розуміючи, що робить неправильно. І пізніше обов’язково розбереться, що до чого. Головне для батьків — давати дитині правильні орієнтири та покладатися на Бога.

МАКСИМ:

— Святкування хелловіна однозначно не вітається. Але найпарадоксальніше, що у школах ні педагоги, ні адміністрація абсолютно не розуміють, що святкується. Йде примітивне наслідування закордону. Тому насправді це не так страшно. От якби у школах до цього ставилися серйозно, тоді був би привід для побоювань. На противагу такому безглуздому наслідуванню треба пояснювати дитині суть подібних «свят». Не забороняти, а розповідати, що ось є таке, але є й інше, і, крім того, є речі, які категорично робити не можна.

 

— Чи складно дітям постити у школі?

МАКСИМ:

— Школа — це не зовсім те місце, де дитину потрібно тренувати в харчовій стриманості. Пригадую, як я інструктував Марійку. Перша умова — це твій піст для Бога, а не заради людей. Я говорив, що дозволяю їй їсти в школі все, абсолютно все, що там дають, тим більше і вибору‑то особливо немає. Це з одного боку. А з іншого — неприпустимо іншим показувати, що ти «перебираєш харчами» у пошуках пісної страви. Проте не потрібно забувати, що якщо зараз піст, то не потрібно брати холодець, коли є салатик або рибка.

МИРОСЛАВА:

— Піст — це все‑таки свідомий вибір, тому постування дитини можна обмежити, скажімо, відмовою від солодкого, від перегляду мультику чи фільму.

 

Роздуми після інтерв’ю

МАКСИМ:

— Досить часто у православному середовищі трапляється, що люди плутають Божий Промисл із зумовленістю: мовляв, що б я не робив, все одно воля Божа здійсниться. Але православне віровчення не таке. Воно говорить про двуєдине звершення волі Божої. Апостол Павел вказує на те, що «ми співробітники у Бога» (1 Кор. 3: 9). Воля Божа звершиться і Божими діями, і — обов’язково — нашими. В іншому разі ми були б просто маріонетками. Й у стосунках з дітьми ми намагаємось показати те ж саме: «Ти не повинен сидіти склавши руки, ти повинен у всьому брати участь, ти повинен допомагати Богу звершувати Його волю по відношенню до тебе і до всіх людей».

МИРОСЛАВА:

— Потрібно також розуміти, що Господь відкривається кожному у свій час. Тому для дитини важливо як не втратити свою індиві­дуальність, так і не підкреслювати свою відмінність від інших, не протиставляти себе колективу. І батькам, ще раз підкреслю, не треба примушувати дитину бути «архі­право­славною», тиснути на неї, інакше можна відбити всяке бажання ходити до церкви.

МАКСИМ:

— У будь-якій справі, а в цій особ­ливо, завжди потрібно дотримуватися золотої середини, щоб не перегнути ні в яку сторону. Бо перегнути дуже легко, іноді навіть непомітно для себе, з благих мотивів. Треба ретельно стежити за собою, зважувати кожне слово, звернене до дитини, особливо в питаннях віри.

МИРОСЛАВА:

— Як говорили багато педа­гогів — дитина не слухає, що ти кажеш, вона дивиться, що ти робиш. Якщо ти сам полінувався піти на службу, зіславшись на те, що у тебе голова болить або нога натерта, то всі твої благочестиві розмови не варті виїденого яйця. Все закінчиться тим, що дитина зрозуміє, що говорити можна одне, а робити — інше. Треба бути готовим до того, що дитина дуже швидко виросте, а потім все життя буде повторювати твої погані вчинки. Благочестиві розмови абсолютно зайві, якщо наші дії з ними не сходяться.

Бесіду вела
Олена Головіна

 

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s